Срочно напишите етюд про природу плиз!

Вопрос школьника по предмету Українська мова

Срочно напишите етюд про природу плиз!

Ответ учителя по предмету Українська мова

Знаєте, коли наступає весна? Та тоді, коли вже несила залишатися в будинку, і десь на підсвідомому, інтуїтивному рівні увесь твій організм прагне вирватись із нього на волю, надвір, на повітря. Вдихаєш на повні груди свіже, морозне, різкувато-чисте повітря і не можеш напитися цієї життєдайної свіжості. Ще можуть лежати сніги, ще не чути співу птахів, але відчувається, що вже щось змінилося в природі. І це щось – перший подих весни. 

Весна – особлива пора. Це не просто оновлення і пробудження. Це передчуття чогось нового, передчуття руху, це торжество життя.

Небо, особливо ранньої весни, високе й безмежно-прозоре, вражає свіжістю і яскравістю кольорів. Здається, що в повітряному просторі звучить вишукано-елегантна й благородна музика Моцарта…

А птахи! Ось кому можна позаздрити. Як уміють вони, забувши всі труднощі холодної зими, так щиро радіти приходу весни. Як вони щебечуть, як вихваляються один перед одним чарівністю і діапазоном своїх голосів. Їхній спів налаштовує на святковий і разом з тим трішки піднесено-хвилюючий лад. Але це хвилювання приємне, воно бадьорить.

Завжди весною пригадую ті часи, коли я була дитиною. Здається, що весни тоді були особливі, а саме – свіжістю і неповторним запахом. Це був запах відталої землі. Вона виглядала темними острівцями між пластами обважнілого снігу. І серед торішньої жухло-коричневої трави можна було побачити ледь-ледь помітні зелені травинки. Це зароджувалось нове життя.

Пізніше все розквітне і буятиме. Повітря буде духмяне і п’янке від пахощів квітучого саду. А солов’ї чаруватимуть своїм віртуозним виконанням весняних пісень. І хіба-що зовсім вже глухе й черстве серце не відгукнеться на той спів, не захлинеться хвилею любові до цієї земної краси.

Вулиці, які тоді не були ще закуті кайданами асфальту, поблажливо давали простір талій воді. Вона ревіла й гуркотіла, повільно, але дуже наполегливо вимивала такі глибокі рівчаки, що їх було важко перейти. І було чути, як то тут, то там буксували машини, намагаючись вибратися з пастки, яку створила весняна повінь.

А вода все бігла і бігла кудись, закручуючись вихрами і гребенями на нерівностях у бурчаках. Вона була темна і її нестримний, якийсь лютий у своїй потужності, потік відгукувався тривогою, а ще – завзяттям у дитячих душах. Із аркушів, вирваних з учнівських зошитів, ми робили човники та пускали їх на воду. Потім довго бігли за ними, ніби проводжаючи в далеке плавання. Бувало вода закручувала їх нещадно й безжалісно на якихось „підводних рифах” та впадинах і вони, протримавшись трішки, безсило здавалися й тонули. А нам було шкода їх.

Я брала свою маленьку сестричку й вела „на природу”. Їй було років три. Це було маленьке, тендітне й дуже симпатичне створіння з великими блакитними очима і біленьким волоссячком. Мені дуже хотілося навчити її робити спостереження за природою. Із собою я прихоплювала зошит і олівець, бо мала намір записувати все, що сестричка помітить. Відразу за нашим городом розпочинався великий аптечний сад. В ньому росли яблуні, а ще чомусь було багато американських кленів. Восени, граючись, ми зривали з гілок сухі суцвіття цих кленів і підкидали їх угору. Вони, ніби метелики, дуже красиво кружляючи летіли на наш город. Це було дійсно красиве видовище і нам було весело. А потім весною мама й бабуся з жахом побачили, що значна частина городу повністю покрита зеленими паростками американського клену. Довелося прикласти чималі зусилля, щоб позбутися того лиха.

Я водила сестричку поміж кленів і яблунь. Місцями земля вже відтала й від неї ішов приємний весняний дух. Яскраво світило сонце і небо було надзвичайно синє.

Я розкрила зошита і запитала Оленку: „Що ти бачиш?”

— Дерева, сніг, сонечко, – відповіла Оленка. Я записала її відповідь.

— Яка це пора року? – продовжувала я.

  — Весна, – була відповідь. 

А далі мені дуже хотілось, щоб Оленка відчула той своєрідний весняний запах, який ішов від землі.

— Що ти ще відчуваєш? – продовжувала я.

  Оленка, не розуміючи, дивилась на мене. 

— Ну чим пахне? – наполягала я.

  Сестричка кумедно морщила лобика, зводила докупи бровенята та щось силувалась сказати, але не могла збагнути , що я від неї вимагаю. Їй так хотілось догодити мені. Але вона не знала, що для цього потрібно сказати. А я теж не розуміла, ну як це можна було не відчувати того приємного, такого весняного запаху відталої землі. Мені було страшенно прикро і я була дуже засмучена. Розчаровано я записувала в зошиті: „Пахне земля”. 

Потім ми йшли на вулицю. І там повторювалось майже те саме. Тільки на цей раз я хотіла, щоб сестричка почула гуркіт та шум талої води.

Потім буде багато таких весен. І всі вони будуть прекрасні. Але ті весни, коли ми дивилися на них дитячими очима, відкриваючи для себе красу природи, пізнаючи світ, залишаться в пам’яті як особливі й неповторні.

Читать полностью: http://h.ua/story/79211/#ixzz4fTZMgoAO