Вопрос школьника по предмету Українська література
Ребят помогите пожалуйста Значення патріотизму в житті сучасної людини у творах В. Симоненка
ПРОШУ ВАС ПОМОГИТЕ МНЕ!
Ответ учителя по предмету Українська література
Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в шістдесятих роках минулого століття. Усього 28 років відпустила йому доля, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. Адже у творчості «витязя молодої української поезії», як сказав про нього Олесь Гончар, порушені вічні питання, що хвилюють людство, — це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. Заворожує щирість інтимної лірики поета.
Для поезії Василя Симоненка характерні прояви української класичної традиції. Провідним мотивом творчості поета є любов до своєї України, котру він називає матір’ю. Саме синівською розмовою з матір’ю Україною є вірш «Задивляюсь у твої зіниці…». У ньому митець висловлює свою велику любов: «Україно! Ти для мене диво!», і велику тривогу за її долю: «Ще не всі чорти втекли на небо, Ходить їх до біса по землі». «Я українець. Оце і вся моя автобіографія», — сказав колись Василь Симоненко. І тому він відстоює святе право бути вільним наодинці з Україною, пожалітися їй, рідній, щиро зізнатися у своїх найпотаємніших почуттях:
Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!.. Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті.
Гостро відчуває він кровний зв’язок із рідною землею, вболіває за її трагічну долю. Багато пережила вона «революцій, бунтів і повстань», та не втратила своєї краси, завжди вона для сина «мамо горда і вродлива». Така вона — знедолена, але не скорена Батьківщина. І завжди стануть на її захист вірні сини, до яких належить і Василь Симоненко. І він відчуває цю свою роль захисника Вітчизни: «з ними щогодини б’юся… за твоє життя, твої права». Передчуває митець і свою трагічну долю, і готовий він її прийняти, віддати все своє життя до краплі: «Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено». У роки, коли людина повинна була бути лише «гвинтиком» системи, бути пересічною, стандартною, Василь Симоненко стверджував: «Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних». Тим самим митець відстоює ідею неповторності кожної людини, право на власний світогляд, переконання, почуття. Бо відсутність поваги до самодостатності кожної особистості принижує людину, її гордість, вбиває її творчий потенціал. Опонент героя не може вести себе гідно:
Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що поважаю себе. З гідністю звучить відповідь людини, яка вірить у духовну велич свого народу:
Не стала навколішки гордість моя…І тільки тих поважають мільйони
Хто поважає мільйони «Я». Повага до людини, до права на свободу жити на власний розсуд, так, як вона хоче, —- у цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість творчого шляху поета. Дійсно, Василя Симо-ненка треба читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. Василь Симоненко — це народна совість в українському письменстві. Те, що він створив, — нетлінне, слово його — справжнє надбання. За неповні 29 років він зумів осмислити людське життя, зрозуміти його цінність, пізнати його суть, доторкнутися до глибин філософії буття. Бути патріотом — це любити свій народ, і невипадково поет оспівував працю простих трударів, не оминав найдрібнішої деталі щастя й горя людського. Життя тільки тоді матиме сенс, коли людина живе у дії, чогось прагне. Усією творчістю поет закликає нас горіти, палати, а не тліти; жити, а не існувати. «Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя», — ці слова Василя Симоненка були його життєвим і творчим кредо. У своєму щоденнику він написав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя».
Як патріотичне волевиявлення українського хлібороба, звучить вірш «Є тисячі доріг…» — розгорнута метафора, справжній поетичний шедевр, сповнений сокровенними думками й почуттями. Написаний за два місяці до смерті, вірш звучить як підсумок творчого шляху готової на будь-які випробування людини. У ньому на високому мистецькому рівні розкрито те, що пропущене крізь, душу зрілого митця.
Похожие вопросы от пользователей
428:2 591:3 648:4 695:5
(1)Часовой Постников, солдат Измайловского полка, стоя на часах снаружи у ныA
нешнего Иорданского подъезда, услышал, что в полынье, которой напротив этого
места покрылась Нева, заливается человек и отчаянно молит о помощи.
(2)Солдат Постников, из дворовых господских людей, был человек очень нервный
и очень чувствительный. (3)Он долго слушал отдалённые крики и стоны утопающего
и приходил от них в оцепенение. (4)В ужасе он оглядывался туда и сюда на всё видиA
мое ему пространство набережной и ни здесь, ни на Неве, как назло, не увидел ни одA
ной живой души.
(5)Подать помощь утопающему никто не может, и он непременно утонет!
(6)А между тем тонущий ужасно долго и упорно борется.
(7)Уж одно бы ему, кажется, — не тратя сил, спускаться на дно, так ведь нет!
(8)Его измождённые стоны и призывные крики то оборвутся и замолкнут, то опять
начинают раздаваться, и притом всё ближе и ближе к дворцовой набережной. (9)ВидA
но, что человек ещё не потерялся и держит путь верно, прямо на свет фонарей, но
только он, разумеется, всёAтаки не спасётся, потому что именно тут он попадёт в иорA
данскую прорубь. (10)Вот опять затих, а через минуту снова барахтается и стонет:
«Спасите, спасите!» (11)И теперь уже так близко, что даже слышны всплески воды,
как он полощется…
(12)Солдат Постников стал соображать, что спасти этого человека чрезвычайно
легко. (13)Если теперь выбежать на лёд, то тонущий непременно окажется рядом.
(14)Бросить ему верёвку, или протянуть шестик, или подать ружьё, и он спасён.
(15)Он так близко, что может схватиться рукой и выскочить. (16)Но Постников помA
нит службу и присягу: он знает, что он часовой, а часовой ни под каким предлогом не
смеет покинуть своей будки.
(17)Только сердце у Постникова очень непокорное: так и ноет, так и стучит, так и
замирает… (18)Хоть вырви его да сам себе под ноги брось, — так беспокойно с ним
делается от этих стонов и воплей… (19)Страшно ведь слышать, как другой человек
погибает, и не подать этому погибающему помощи, когда, собственно говоря, к тому
есть полная возможность, потому что будка с места не убежит и ничто иное вредное
не случится. (20)«Иль сбежать, а?.. (21)Не увидят?.. (22)Ах, господи, один конец!
(23)Опять стонет…»
(24)За эти полчаса, пока это длилось, солдат Постников совсем истерзался сердA
цем и стал ощущать «сомнения рассудка». (25)А солдат он был умный и исправный,
с рассудком ясным, и отлично понимал, что оставить свой пост есть такая вина со
стороны часового, за которою сейчас же последует военный суд, а потом прогон
сквозь строй шпицрутенами и каторжная работа, а может быть, даже и расстрел.
(26)Но со стороны вздувшейся реки опять наплывают всё ближе и ближе стоны, и
уже слышно бурканье и отчаянное барахтанье.
— (27)ТоAоAну!.. (28)Спасите, тону!
(29)Постников ещё разAдва оглянулся во все стороны. (30)Нигде ни души нет,
только фонари трясутся от ветра и мерцают, да по ветру, прерываясь, долетает этот
крик… может быть, последний крик…
(31)Вот ещё всплеск, ещё однозвучный вопль, и в воде забулькало…
(32)Часовой не выдержал и покинул свой пост.
(По Н.С. Лескову*)